Володимир Назаренко: «Я не можу займатися буденними справами, коли над моєю державою нависає небезпека»

Ще вчора – випускник Київського національного університету будівництва і архітектури (КНУБА), а сьогодні – військовий. Спочатку – командир одного із взводів батальйону «Київська Русь», а нині – артилерійський навідник, який уже декілька місяців знаходиться на передовій в зоні АТО під Дебальцево (Донеччина). Володимир Назаренко – член Всеукраїнської громадської організації «Сокіл», активіст Київського осередку Всеукраїнського об’єднання «Свобода», громадський та політичний діяч, активний учасник Революції Гідности.

rh0q299IB2Q

«Перемир’я» під обстрілами

Володимир із 20 серпня 2014 року перебуває в зоні АТО у складі 25-го батальйону територіальної оборони «Київска Русь». Майже щодня він та його військові побратими потрапляють під мінометні обстріли, не зважаючи на так зване перемир’я.

– Володимире, розкажи будь ласка, чи змінилося щось на Донеччині після оголошення так званого перемир’я?

– За весь період мого перебування в зоні АТО, я жодного разу не відчув, що тут діє якийсь «мирний» план. Позиції українських військових, особливо блокпости на передовій, сепаратисти обстрілюють фактично щодня. Наш батальйон знаходиться на першій лінії оборони, але стрілецькі бої відбуваються дуже рідко. В основному противник використовує міномети, системи залпового вогню «Град», крупнокаліберні кулемети. У них є зброя, але відкрито йти в наступ вони бояться, бо все ж сила на нашому боці.

– Чи пам’ятаєш якісь цікаві випадки, конфлікти, бої, які відбулися на передовій за період твого перебування там?

– Навіть не знаю, що можна таке виокремити, адже кожен день на передовій став для нас вже буденністю. Стабільно раз у 3-4 дні відбувається великий обстріл наших позицій ворожою артилерією, «градами». А невеликі сутички, обстріли відбуваються майже щодня. Головне те, що ми на них оперативно реагуємо і противник майже завжди несе втрати.

– Ти фактично 5-й місяць перебуваєш у зоні АТО на передовій. Чи можеш сказати, щось змінилося за цей час у ворога? З ким же ми воюємо?

– Як ми бачимо, то на передовій зі сторони ворога знаходяться в основному так звані ополченці. Саме із ними іноді відбуваються стрілецькі сутички. Уже далі за ними, так сказати у їхньому тилу, працює російська артилерія. Щодо самих ополченців, то вони стали ще більшими алкоголіками. Сидять собі по будинках, адже блокпостів як таких у них немає, а потім згадують, що давно не стріляли і виходять на свої умовні позиції. В основному вони займаються патрулюванням та охороною своїх сіл, де знаходяться російські найманці та армія.

– Декілька місяців ти займав посаду командира одного із взводів батальйону. Наразі нам відомо, що тебе підвищили, але, в той же час, перевели на іншу посаду.

– Так, передали документи на моє підвищення. А із командира взводу мене перевели у артилерійські наводчики. Тобто, я спостерігаю за ворогом, вираховую звідки ведеться вогонь і доповідаю артилеристам.

– Ким легше бути – командиром чи навідником?

– Бути командиром або ж бути навідником – фактично рівнозначно важливо. Але на посаді командира ти цілодобово відповідаєш за свій особовий склад, їхні дії, вчинки. А коли працюєш навідником – відповідаєш за себе та свої дії. Кругом є свої плюси й мінуси. Наприклад, тепер мені доводиться одному сидіти по 2-3 дні у холодних окопах в таких місцях, де не можна запалити вогонь, аби нагрітися, бо ворог побачить. До речі, декілька днів тому по мені спрацював ворожий снайпер і танк (сміється). Але все обійшлося.

Ставлення місцевого населення до українських військових

Місцеве населення, яке зрозуміло, що мир панує на українській стороні, постійно просить хлопців не здавати свої позиції і не залишати людей на одинці із бандитами та російськими найманцями.

– Як ставиться місцеве населення до вас? Адже, відповідно то інформаційних ресурсів ворога, місцеві вважають українських військових «укропами», «карателями», «бєндєровцами»?

– Якщо взяти у процентному співвідношенні, то десь 70% місцевого населення підтримують українську армію, а 30% – сепаратистів та створені ними бандитські організації ДНР та ЛНР, але це переважно люди похилого віку. Адекватна молодь, в основному, на українській стороні. Місцеві нам часто допомагають. Іноді приносять продукти харчування, іноді – корисну та цікаву інформацію. Така взаємодія військових і місцевих є дуже важливою, адже ми, виходить, разом боремося із промосковською нечестю.

Родина і війна

– На скільки мені відомо, батьки були не у захваті від твого рішення йти воювати. Але зараз ти все ж в АТО. Ти їх якось переконав чи пішов проти їхньої волі?

– Із самого початку мої батьки були проти того, аби я йшов на війну. Вони вважали, що я в житті маю займатися іншими справами, тобто працювати за професією – архітектором. Але я не зміг би всидіти вдома, адже більшість моїх друзів і побратимів уже на той час або були на війні, або активно готувалися до відправки на Донбас у складі різних добровольчих батальйонів. Я просто пояснив батькам, що не зможу займатися буденними справами і роботою, коли над моєю державою нависає небезпека. Та все ж вони намагалися втримати мене вдома. Тоді я подав документи до батальйону «Київська Русь», який закріплений за збройними силами і вирушив на тренувальну базу. А батькам сказав про те, що їду на війну фактично перед відправкою.

– А як зараз вони ставляться до тебе та твого вибору?

– Батьки змирилися і зараз мене підтримують та допомагають чим можуть. Звичайно, коли я йшов на війну, то думав, як і більшість моїх побратимів, що через 3-4 місяці війна завершиться і ми повернемося додому, аби навести лад у своїх містах. Та не так сталося, як гадалося. Але це не означає, що ми збираємося покидати наші позиції. Ми будемо боротися до кінця.

Військове забезпечення

Загалом умови проживання в зоні АТО не найкращі. Особливо у тих бійців, які перебувають на передовій. Життя в окопах та бліндажах при мінусовій температурі мало кому по душі, але обов’язок – свята річ.

– Прийшла зима. Почалися морози. Яке наразі забезпечення у військових? Чи є теплий одяг? Засоби обігріву?

Зараз військові забезпечені усім необхідним: і теплим одягом, і засобами обігріву. Звичайно, коли я сиджу безвилазно в окопі 2-3 дні, то у мене мерзнуть ноги навіть у хорошому, теплому взутті і не допомагають навіть термоустілки. Але тут вже нічого не вдієш. Такі завдання. Бійці батальйону і я особисто хотів би подякувати нашим волонтерам та народним депутатам, активістам від ВО «Свобода», які не забувають про нас і постійно привозять допомогу, не зважаючи на наше близьке розташування до сепаратистів.

10672348_802110569855489_2745180661761658277_n

А що далі: війна чи мир?

Ситуація на Донбасі ускладнюється з кожним днем: як між українськими військами та сепаратистами, так і в середині самих бандформувань.

– Останнім часом все більше ходить чуток про «дебальцівський котел». Що ти думаєш із цього приводу?

– Про котел під Дебальцево я чую ще із серпня місяця. Якщо вірити новинам, то ми вже тричі були в оточенні і п’ять разів здали Дебальцево, не виходячи із окопів. Якось я їхав на завдання і увімкнув радіо, де почув по новинах, що здали Дебальцево. Їду і дивуюся, як то могло статися, адже я щойно звідти)

– Що ж буде далі? Чи скоро закінчиться війна?

– Дуже важко спрогнозувати, що буде далі. Зараз багато чого залежить від керівництва країни, на жаль. Повторюся можливо, але скажу, що із часу оголошення так званого «перемир’я» миру на передовій не було. Сепаратисти обстрілювали наші позиції і продовжують це робити далі. Головне, аби не сталося так як в Грузії чи Придністров’ї після «допомоги» Росії.

 

Спілкувалася Алла Федорченко

Приєднуйся!