Вчора, 17 квітня, була річниця великої втрати.

«Нація кується, мов залізо, у боротьбі. З 1991 року, як Україна набула незалежного статусу, розпочався новий етап змагань за національну ідею українців, за справжню незалежність. Посткомуністична молода Україна нагадувала сюрреалістичну оповідь якогось західного фантаста 50-х років двадцятого сторіччя. Нова держава ввійшла в перехідний етап як у економіці так і у суспільно-політичному плані. Мабуть, занадто рано спробували “демократію”, надавши можливість розвинутись неокомуністичній контрреволюції в суспільстві. Але ж і націоналісти, як будь-які молоді люди, губилися у різнобарв’ї консервативних і прогресивних ідей. Конфлікти на Кавказі та Балканах у наших розумах були десь далеко і ми не усвідомлювали ціну боротьби за “Самостійну”. Але ж генетично-закладене зерня національної гідності пробивалось крізь темряву навігластва постсоціалістичного світу у поколінні 90х.
Прийшли “нульові” і юні українці поринають у світ вуличної боротьби. У нас не було попередників-політичного покоління націоналістів, які б могли передати нам знання і якийсь успішний досвід боротьби за українську державність, тому ми розпочали своє…
У вулично-субкультурному запалі формувались теперішні націоналістичні керівники. Бійки з антиукраїнським елементом, комуністами, “імпєрцами”, криміногенними чужорідними елементами, “новими лівими” у формі молодої так званої “антіфи”, мєнтами, чекістами(СБУ) тощо гартували наш дух та перевіряли на стійкість наш життєвий вибір.
Нам здавалось, ніби Україна потрібна лише нам…
Але й у вуличній, як і справжній, війні ми зазнавали втрат, тяжких і несправедливих, формувалось покоління нових політв’язнів та алей свіжих могил на цвинтарях. Особливо запеклою боротьба була у русифікованих містах.
Так, 17 квітня 2009 року, ми втратили одного з лідерів української націоналістичної Одеси, надію “південної Пальміри”, Максима Чайку. Так починалась нова війна за українську мрію.
Націоналісти відповідають маршами та точковими ударами по антиукраїнських лівих організаціях, це мотивує багатьох патріотів поглибити навички ножового бою та збільшити активність своєї діяльності у зросійщеному просторі Батьківщини.
Максим стає символом, нашим Хорст Весселем…
Розпочинається шостий рік російсько-української війни, та ім’я побратима Чайки у нас на вустах, в наших серцях, на лезах ножів…
Чайка Максим! Не забудем! Не простим!»

Ярослав Люти, керівник північної округи ВГО «Сокіл»

Приєднуйся!