Війна не є вироком, це лише новий поштовх змінити все навколо

Сокілець, що пройшов нелегкий шлях від Революції Гідності до відкриття власного закладу, в якому завжди будуть раді бачити волонтерів та Героїв російсько-української війни. Олексій Губський власним прикладом доводить, що після війни можна віднайти себе в абсолютно новій справі.

– Олексію, можеш розповісти нашим читачам трохи про себе та про те, чим ти займався до війни?

 

-Зараз мені 29 років, вищу освіту отримав у Національному Університеті Кораблебудування ім. адмірала Макарова. Певний час працював системним адміністратором місцевого провайдера. Від тодішньої “армійської служби з фарбування ПОРЄБРІКОВ” косив як міг. На війні я отримав псевдо “Норф”.

Ти був активним учасником Революції Гідності, а згодом пішов добровольцем на фронт. Що стало переломним моментом, після якого ти зрозумів, що не можеш більше сидіти вдома?

 

-Після участі в Революції Гідності вже не могло бути компромісів із собою. Було чітке розуміння мушу і повинен, а згодом до цього додалось ще й маю за честь. Коли повернувся з барикад столиці до рідного міста – одружився на коханій дівчині та знайшов нову роботу. Події в Криму, а потім і на сході країни набирали шалених обертів. Мав кілька важких розмов вдома і зрештою домовленість, що з першою повісткою буду в військоматі. Але час йшов, а повістки все не було. Врешті-решт, я зрозумів, що чекати на якийсь шматок папірця не маю сил. Пояснив це вдома, а також те, що моє місце зараз на цій війні. Родина відразу все зрозуміла.

 

-На той момент вже була купа добровольчих батальйонів, проте ти обираєш ОЗШР “Карпатська Січ”. Чому саме цей підрозділ?

 

-Питання в який підрозділ йти було вирішено ще до того як воно взагалі з’явилось, адже найцінніше на війні це бути впевненим у своїх побратимах, в їх мотивації та ідеології. В Карпатській січі на той момент була вже велика кількість сокільців, це було найголовнішим показником.

Служба в армії лишає по собі згадку, а перебування на передовій завжди лишає купу неймовірних спогадів. Можеш розповісти свій найяскравіший?

 

– Найяскравіший спогад за час служби – це участь в ДРГ,коли ми підійшли впритул і знищили 8 окупантів. Потім був важкий відхід із боєм, виклик вогню впритул до себе (АГС клав за 50-100 метрів позаду нас і це був наш єдиний шанс вийти, не потрапивши в “кліщі”),тоді на руках ми мали ще й тяжкопораненого побратима. Проте, цей бій довів саме те, що найцінніше на війні – впевненість в тих, хто з тобою пліч-о-пліч. В жодного учасника групи не виникло навіть думки щоб побігти назад, лишивши пораненого на плечах інших побратимів. Всі раптом стали діяти як один механізм, без думок про самого себе і свою безпеку. Кожен робив свою частину роботи: тягнув пораненого, прикривав, коригував вогонь прикриття. Я і досі не можу знайти найвдаліші слова для того, щоб описати емоційний стан і відчуття загалом в той момент. Щось таке потужне вмить знищило весь страх та невпевненість і зайняло їх місце. На жаль, це й найсумніший спогад служби. Саме тоді Мирослав Мисла “Мисливець”, отримавши важке кульове поранення, загинув у нас на руках. Це стало дуже важкою втратою для всіх побратимів, можна навіть сказати, що взагалі вибила всіх на певний час з колії.

На жаль, націоналістів в лавах ЗСУ не так вже й багато. Проте, як на твою думку, чи можна національно вмотивовувати військовослужбовців? І чи варто це робити взагалі?

– Безперечно варто мотивувати військовослужбовців. Але, на жаль, олігархічна влада вміє це робити лише грошовим забезпеченням, що неодмінно тягне за собою проблему невмотивованих “заробітчан”, які інколи можуть бути гірші за ворога. Бо мати такого “товариша” за спиною вкрай небезпечно. В нашому підрозділі (де й без того зібрались вкрай вмотивовані воїни) важливою складовою були лекторії з маловідомих сторінок історії України. Це були захоплюючі розповіді про героїчні змагання в історії нашої Держави. Це були ті факти, які чомусь нам подають в освітніх закладах із посилом “ой горе – горечко то яке, ой що ж це коїлось та як ми настраждались”. АЛЕ в світлі війни сьогодення ми мали змогу подивитися на ті події з зовсім іншого боку. От до прикладу Бій під Крутами – це не поросто полеглі в боях і замордовані “червоними” юнаки, а НАСАМПЕРЕД перемога українського незламного духу над нелюдським режимом. Як на мене, то це одне з найкращих втілень вислову “краще раз злетіти соколом у небо, ніж вічно жити у ярмі”.

– Ти спільно з партнером відкривав міні-кав’ярню, яка стала для тебе першою спробою у готельно-ресторанному бізнесі. Як розпочався твій шлях до власної справи? І чи можеш ти поділитися планами на майбутнє?

 

-Мій шлях розпочався із знайомства з об’єднанням “Veterano Group” та Леонідом Остальцевим, що на власному досвіді показували та розповідали про відкриття власної справи серед ветеранів. Це концепція насамперед якісного товару (послуг) від побратимів. А також виклик люмпенам, що впевнені в безпорадності та ледощах військових. Ми ламаємо стериотипи і не тільки їх (сміється- прим. автора). Серед планів на близьке майбутнє в мене відкриття першої в місті кав’ярні для ветеранів і всіх кого можна назвати ЗАХИСНИКАМИ УКРАЇНИ: майданівці, волонтери, воїни і просто небайдужі націоналісти! Від своїх для своїх!

-Зараз ти щасливий батько, люблячий чоловік, та активіст, котрий активно навчає молодь. Тоді в бліндажах морально все ж таки було важко. Чи є гасло, яким ти керувався на війні?

 

– На війні мені найглибше закарбувалась фраза “Хай воскові крила, але сталеві серця!”
Вважаю, що ця фраза як найкраще характеризує зараз нашу армію, суспільство та вмотивовану молодь!

Розмовляла Аліна Бєланенко

Приєднуйся!